Просто не можливо підібрати слова для написання цього звіту. Але все-таки спробую.
З Івано-Франківська нас стартувало троє-я, Володимир Чернишенко і Христя Грибонос. В 3.10 приїхала на старт одночасно з Христею, де вже чекав Вова. Починав падати дощ. 20 хвилин підготовки, відправили SMS для визначення місця знаходження і в бій. Їхали в сторону Бурштина, в Конюшках мав бути розворот.
Дощ ставав все сильнішим, додались спецефекти у вигляді грому і блискавки, а пізніше ще й туман. Так, ніби заїжджаєш в Сайлент Хілл. На спусках вся та вода з-під коліс летіла в очі. Так, як я їжджу без окулярів, то приходилось їхати з одним напіввідкритим оком. В Бурштині дощ нарешті закінчився.
Ще до 30-го кілометра почала боліти нога. В думках крутились слова з минулорічних звітів "Ето сход", але їхала дальше, все одно треба додому поветнутись. Десь на 50-му кілометрі зустріли групу лідерів, які стартували з Бібрки. Настрій покращився і крутити стало легше. Докрутили рівно до 50 і на розворот. Ще там домовились, що з колінами чи без них, але доїдемо до фінішу разом.
Доїхали до Івано-Франківська, зупинились на заправці, змастили ланцюги, відправили SMS. Тут вже прийшлось пити таблетки. Коли проїжджала повз свій будинок, думок про схід вже не було. Вже на виїзді з міста побачили, що ззаду їде Коля Бадицький, який вирішив проїхатись з нами. Так і їхали до Яремчі. Нога знову почала боліти ще більше. Їду зла, ще й їсти хочу. І тут Коля каже: "Може здоров`я головніше?". Готова була його вбити. Але поїла і подумала, хай живе. Якраз в Яремчі побачила, що телефон, з якого відправляла SMS, не витримавши лихої долі, здох. Добре, що мала другий.
Перед відправленням знову були "колеса". Ось там вже і почалось "̶л̶е̶н̶т̶а̶ ̶з̶а̶ ̶л̶е̶н̶т̶о̶ю̶ таблетка за таблеткою набої подавай". Вже йшло по 5 штук: бурштинова кислота, магній, кетанов. Дилером частково був Вова.
Поїхали далі. Стало легше, просто ідеально. Їхати було цікавіше, Рахів, Ділове, гори. Завжди хотіла велом до Рахова доїхати. В діловому зробили декілька фото, повісили Христіні штани, Вові на рюкзак, сушитись. І Вова в нас став "Потому что я бэтмен"
На 270 км знову зупинились на обід. Там зустріли двох хлопців, які просто повірити не могли, що ми їдемо таку відстань на велах. Розказали їм про марафони і Velomax, де вони можуть подивитись on-line результати. 
Десь годині о 20.00 знову почався дощ. Лило так, що здавалось, гірше вже не буде, "допомагали" машини, які обливали з голови до ніг. Все вже було давно мокре, тому це не сильно псувало нам настрій. Вже й співати починали. Прошу вибачення в інших учасників, яким довелось це чути. Співали ми не "фонтан", може когось і розбудили. 
Так добрались до КП 3 на 330 кілометрі. Знову SMS і почули як спускає моє колесо. Накачали, поїхали далі. Проїхали ще трохи і колесо спустило повністю. Майже 23.00. Дощ. Міняємо камеру. Довго ми з тим мучились. Нас наздогнала група з декількох учасників, запропонували допомогу. Але Вова зняв таки ту злощасну покришку. Вони поїхали далі, а ми залишились самі. Накачали колесо, поїхали. На роздоріжжі зупинились, щоб вирішити куди далі. Прийшлось зупинити машину. Далі діалог з пасажиром авто:
Я. Як проїхати на перевал?
Пасажир. А ви звідки?
Христя. (приреченим тоном)З Івано-Франківська.
Пасажир. Аааа, хочете по горах покататись?
Ага, просто все життя мріяла вночі, в дощ, з Івано-Франківська припертись на той Межигірський сраний перевал, щоб покататись. Показали нам дорогу, порадили більше тут не зупинятись.
Ще трохи проїхали і почалась не дорога, а пекло. Ями. Багато ям. Залиті водою ями. Одні тільки ями. Десь збоку тече річка. Зупинилась, посвітила вбік, а там обрив і десь там собі внизу річка. Стало зрозуміло, що їхати збоку не дуже безпечно, точніше, дуже небезпечно. Довго ми там їхали, поки почали підйом на перевал. На перевалі по черзі почали вмирати акумулятори ліхтариків. Їхали з одним на трьох. Знову Сайлент Хілл. Знову дощ. Знову холод. Кажуть, було 11 градусів. Враховуючи мокрий одяг і спуск, ставало просто нестерпно холодно. Вже зуб на зуб не попадає. Тут бачу, посеред дороги щось стоїть, щось дуже дивне. Якби була сама, вже би напевно прямо звідти, попала в "дурку" і то, хто його знає як туди добратись. Як виявилось - кінь. Отак собі просто посеред дороги, стоїть і не рухається, а ти дурій.
Піднялись на той перевал, заїхали в Міжгір`я. Вже з жахом думали, що пропустили КП4. Зупинились під накриттям відправити SMS. Тут одразу ж передзвонили з КП і сказали, що воно ще попереду. Хух, дякувати богу, на ранок не знайдуть три трупака із затиснутими намертво в руках рулями велосипеда.
Доїхали до КП, де нас вмовили залишитись поспати. Поставили будильник на 2 години. Поспала годину і відкрила очі з думкою - "проспали". А встати і вилізти з-під одіяла не можу. Але треба. Встали, зібрались, поїли, одягли мокрий одяг (мала ще одні сухі шорти), взули мокре взуття, мокрий рюкзак на спину. Знову "колеса". І в останній бій.
Дощу вже не було. Останній бій виявився дуже довгим. Спочатку були підйоми, яким,здавалось, не буде кінця-краю. Вже і пішки йшли, бо не крутилось, нога боліла все сильніше. Ще й в Христі почались проблеми з ногами. Оце Вові повезло з нами. Крутити приходилось постійно, навіть на спусках, бо нога переставала згинатись. Ще раніше у Вови на сідлі побачила букви SR (selle royal). За тим SR-ом і крутила.
Починав падати дощ. Це вже якось зовсім не дивувало. Не пам`ятаю нащо ми зупинились, але вже тоді зрозуміла, що не можу стати на ногу. Почалась паніка. Казала, що не доїду. Вова накричав на мене і сказав, що ще 10 км. Якби ж він знав...
Христя їхала ззаду і та само терпіла біль, але не жалілась, хоча також раніше говорила про схід. Вова мовчав. А я їхала і думала, що вони терплять, а я тут постійно нию.
Як виявилось, до фінішу ще прийшлось пиляти 25 км. 25 км пекла. Нога не причіпається до педалі, болить вже просто нестерпно, почала боліти рука, про те, щоб сидіти в сідлі, вже не може бути й мови. Підйоми не закінчуються. Знову з`являються думки про схід. Але потім в уяві проноситься картина як я, в цей дощ, сиджу на узбіччі, мерзну, чекаю, поки мене забере машина, а потім до кінця своїх днів живу з думкою, що не доїхала ті нещасні кілометри через те, що мене не так вже аж сильно, напевне, боліла нога. Хоч тоді це було АЖ ТАК.
Аж ось, нарешті, він. Фініш. Закінчились ті кілометри. Думала, що сама з вела не злізу, але якось трохи відпустило, хоч і не згиналась та нога. На фініші радості на було. Був холод, голод, крутилась голова (останні кілометрів 80 не було ні часу на їжу, ні їжі, майже не пили, їхали в режимі "зомбі")
Христю і Вову на фініші чекала машина. Добре, що туди всунули ще і мій вел, зі мною разом. Бо як подумаю, прийшлось би ̶ї̶х̶а̶т̶и̶ іти на вокзати, в дощ, стільки кілометрів, а потім ще й до ранку чекати поїзда, коли з сухого пара шкарпеток і футболка... Не було би кому писати цей звіт.
Минуло два дні. нога не згинається, рука болить, нігті на ногах чорні від крові під ними. Ех, люблю я ці марафони. Може колись знову наважусь на таке. А вел, бідний вел, так і стоїть обліплений болотом.
А тепер, як завжди, подяки:
1. Вові і Христі, що не дали вмерти і "поїхати". За доставку додому.
2. Ірі винявській і Роману Бойчуку за настанови перед марафоном підтримку, Ірі за ізотоніки, гелі, світло.
3. Тим, хто, незважаючи на час доби, заходив на Velomax, щоб подивитись де ми є, чи доїхали до чергового КП